День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни – нагода поговорити про тих, хто ризикуючи життям намагався врятувати євреїв від неминучої загибелі/смерті.

13 травня 2026 року відбулася зустріч-дискусія, присвячена вшануванню пам’яті українців, які під час нацистської окупації ризикували власним життям заради порятунку євреїв.

Під час заходу учасники обговорили питання особистого вибору, людяності та відповідальності в умовах війни й окупації. Зокрема, дискусія торкнулася того, що спонукає людей рятувати інших, ризикуючи собою та своїми родинами, а також паралелей між подіями Другої світової війни та сучасною російсько-українською війною.

Запрошеними спікерами зустрічі стали:
— Анатолій Подольський, керівник Українського центру вивчення історії Голокосту, кандидат історичних наук;
— Євгеній Левінзон, виконавчий директор Сертифікатної програми з юдаїки, праправнук Бенціона Шустера, якого врятувала Праведниця народів світу Анна Стащенко;
— Олександр Духовний, головний рабин Києва і України громад прогресивного юдаїзму, нащадок врятованих;
— Єхіель Фішзон, представник Всеізраїльського об’єднання вихідців з України;
— Олена Паламарчук, художниця, донька Праведниці народів світу Лідії Савчук і художника Ісаака Тартаковського;
— Юлія Гольденберг, директор Всеукраїнського благодійного фонду «Заради тебе»;
— Роза Тапанова, директор Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр».

Модерували зустріч Олена Заславська, виконавчий директор СФУ, засновник та директор Студії «Діє-Слово», та Марат Страковський, член Президії Київської міської єврейської громади, співробітник бібліотеки ім. Ошера Шварцмана.

Упродовж розмови учасникам зустрічі запропонували дати відповідь на питання:

– Навіщо зовсім різні люди наражали себе та своїх рідних на смертельну небезпеку заради порятунку інших: знайомих і незнайомих?

– Чому беззбройні люди, які опинилися на окупованих територіях, чинять опір і допомагають Україні, а у вільній Україні є зрадники, що коригують ворожий вогонь? Чи це не про той самий особистий вибір?

Якими були відповіді:

«На мою думку, це у людській природі. Завжди і всюди знаходились покидьки, які свідомо чинили зло знайомим і незнайомим в умовах вакууму влади. Так само завжди знаходились ті, хто рятував знайомих і незнайомих навіть під загрозою власного життя».

«Щодо першого питання я б зазначила, що для таких жертовних вчинків необхідно мати високий духовний розвиток, і таких людей важко і довго виховувати. Щодо другого питання вважаю, що протиставлення не зовсім коректне — зрадники є всюди. Але проблема в тому, що зрадників може бути небагато, щоб сталося горе. А от жертовних самовідданих людей потрібно багато, щоб врятувати хоча б декілька людей. Друга проблема в тому, що ми знаємо більшість історій зради й лише вибрані історії порятунку, й це викривлює історію».

«В умовах війни й окупації, рятуючи знайомих і незнайомих, люди усвідомлювали ту небезпеку, яка загрожувала їм та їхнім родинам. Думаю, що рухали ними не «високі пориви», а звичайне людське співчуття, співпереживання, бажання захистити, допомогти, уберегти. Вони не могли взяти цей «гріх на душу» — відмовити у порятунку безвинним. Одні боролися з ворогом у війську, інші — у Русі опору. А ці люди протистояли нацистській машині знищення, рятуючи життя іншим. До того ж, це було їхнє особисте рішення, не зумовлене присягою чи наказом зверху».

Виступ Анатолія Подольського, керівника Українського центру вивчення історії Голокосту, кандидата історичних наук

Прекрасно, що є такий день і що уряд України його запровадив. Але ми маємо знати, що в Україні дослідження і вшанування пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни почалися задовго до 14 травня 2021 року. Багатьох із цих людей уже немає серед живих.

І важливо, що під час цієї війни ми говоримо про людей, які ризикнули піти рятувати тих, хто був приречений.

Не треба забувати, що насправді ті праведники пішли проти влади. А ті, хто йде проти влади, мають усвідомлювати, що шансів вижити в них стає дуже мало. А коли ця влада комуністична, нацистська чи рашистська — як сьогодні, — тоді шансів майже немає взагалі.

Коли ми говоримо про Східну Європу й українські терени, ми маємо знати: коли знаходили єврея — жінку, дитину, чоловіка, родину — у тих, хто їх переховував, то рятівників не відправляли в табори чи у в’язниці, як це було в Голландії, Бельгії чи навіть у Німеччині. Їх убивали одразу.

І це треба пам’ятати: коли ти йдеш проти влади, особливо коли ти в меншості, коли ти намагаєшся рятувати представників народу, який влада прирекла на смерть, — ти маєш усвідомлювати, що наражаєш на смерть і себе, і свою родину. Не на в’язницю — на смерть.

Брутальність окупації Східної Європи, радянських територій, до яких, на жаль, входила й моя країна, була жахливою. І щодо євреїв, і щодо тих, хто їх рятував.

Ви пам’ятаєте, що в Голландії Анна Франк вела свій щоденник до літа 1944 року. А ви знаєте, що в Україні на літо 1944 року євреїв уже майже не було. Їх майже не залишилося вже до літа 1942-го.

І там, і там знаходилися люди, які видавали. І там, і там були люди, які рятували. Але там ті, хто рятував, мали шанс вижити. На українських теренах — майже ні.

І це треба пам’ятати: це був справжній людський подвиг. Але, як писав багато років тому мій колега Ярослав Грицак, ці люди були героями. Навіть сильнішими за тих героїв, які кидали гранати в танки чи стріляли у ворожих солдатів. Але героїзм не може бути щоденним явищем. Людина не може постійно бути героєм чи праведником.

Якщо з’являються праведники — значить, спочатку були покидьки. Якщо когось треба рятувати — значить, хтось потрапив у біду, і цю біду створили люди. А інші люди готові жертвувати собою, щоб рятувати. І наскільки це актуально зараз для нас.

Я пишаюся моєю країною і, в першу чергу, суспільством. Сьогодні єврейська громада не лише вшановує пам’ять цих людей, ставить пам’ятні знаки, пише й говорить про них. Моя країна займає четверте місце у списку Яд Вашем — після Польщі, Нідерландів і Франції — за кількістю Праведників народів світу.

Ви пам’ятаєте, що Єврейська рада України багато років тому започаткувала звання «Праведник України». Наприклад, брати Шептицькі. Климентій отримав звання Праведника народів світу, Андрей — ні. Але Андрей Шептицький отримав звання Праведника України від єврейської громади України.

І важлива теза: сьогодні такі люди теж є. Для нас тема окупації, злочинів комунізму й нацизму надзвичайно актуальна. Нам важливо знати, як поводилися злочинці, як поводилися жертви, як поводилися люди, які рятували.

Тоді не було держави ні в українців, ні в євреїв. Зараз і українці, і євреї мають свої держави, які вони захищають і які захищають їх. Зараз є за що боротися.

Виступ Євгенія Левінзона, виконавчого директора Сертифікатної програми з юдаїки, праправнука Бенціона Шустера, якого врятувала Праведниця народів світу Анна Стащенко:

Мій прапрадід Шустер Бенціон Абрамович проживав напередодні Другої світової війни в містечку Бар, це зараз Вінницька область. Він шив капелюхи, а його батько був закрійником — за сімейними легендами, навіть у самого австро-угорського цісаря.

Як вони опинилися потім у Російській імперії — на жаль, цього я не знаю. Але сьогодні не про це, а про ту складну долю, яка спіткала цю сім’ю, як і шість мільйонів євреїв, які загинули в роки Другої світової війни, і ще сотні тисяч тих, хто перебував на окупованих територіях, в евакуації.

Усі ми знаємо, як виглядали єврейські містечки Поділля напередодні Другої світової війни, де проживала величезна кількість євреїв, переважно ремісників.

Якщо брати Угорщину та інші європейські країни, де єврейські громади навіть у гетто, в складних умовах, але продовжували подекуди існувати до 43-44 років, то, на жаль, на території України Голокост від куль набагато швидше забрав життя сотень тисяч євреїв — починаючи від 41-го року, у 42-му і так далі.

Власне, Бар розташований у Вінницькій області, це порівняно недалеко від сучасного кордону з Румунією. У липні 1941 року він був окупований німецькими військами та їхніми союзниками. Було утворене гетто, яке проіснувало до літа 42-го року.

Влітку 1942 року місцевих євреїв повели на розстріл. І в числі цієї колони був і мій прапрадід Бенціон Шустер — з його дружиною Бейлою та сестрою. Сестра була з чоловіком, у них було двоє маленьких дітей.

Більш детально ця історія вміщена в книзі Іллі Левітаса «Праведники Бабиного Яру». Як відбувалися ці події: по дорозі на розстріл Бенціон та його дружина спробували втекти. Дружину застрелили під час втечі, а Бенціонові вдалося врятуватися. Він знайшов сховок, де перебував до ночі, а потім повернувся знову до міста — до своєї знайомої, сусідки Анни Стащенко, у якої попросив притулку.

Оця сусідка, Анна Стащенко, сховала його в корівнику, прикривши дровами та сіном. Бенціон згадував, як, сидячи у сховку, чув плач і крики євреїв, яких вели повз будинок Анни на місце розстрілу.

На наступний день до Анни Стащенко прийшли поліцаї і проводили обшук. Один із них кілька разів проштрикнув вилами сіно в корівнику і, на щастя, не влучив у Бенціона. Обшукували й інші оселі поруч, шукали тих євреїв, яким пощастило врятуватися від загибелі.

Ще декілька днів прапрадід пробув у Анни Стащенко. Після цього він втік у Трансністрію, в румунську зону окупації, у містечко Копайгород. Там оселився в єврейському гетто і зміг навіть знайти нову дружину, у них народилася донька — Есфір. Вона, слава Б-гу, жива, здорова, проживає у США. І ось так він дочекався до 44-го року, до звільнення Вінниччини. Тоді вже зміг повернутися з Копайгорода в Бар, де проживав до своєї смерті у 1979 році.

Завершуючи, хотілося би знову закцентувати на тому, що це був величезний подвиг. Тому що людина, яка рятувала єврея, не лише піддавала себе смертельній небезпеці, але й усю свою родину. І таких випадків є надзвичайно велика кількість.

І те, що Україна посідає четверте місце в європейському списку за кількістю Праведників народів світу… Вона посідала би вище. Тут треба враховувати, що поки існував Радянський Союз, величезна кількість людей, які були свідками, просто померли і не змогли подати ці дані до Яд Вашему. Велика частина людей боялася. Якби процес відбувався так само, як у Франції, Німеччині чи Польщі, де вже з 45-го року можна було подавати ці дані, — я думаю, що в України була би набагато більша кількість Праведників.

Але маємо те, що маємо. І маємо дякувати та пам’ятати про тих людей, які рятували невинних у ті часи і продовжують робити це сьогодні, незважаючи на небезпеку, яка їм загрожує. Допоки живе доброта, допоки живе ця жертовність — людство буде існувати. Не тільки зло, яке знищує невинних людей, існує, але існує і добро. Будемо сподіватися, що невдовзі добро переможе.

Організатори зустрічі:
Сіоністська Федерація України (СФУ),
Благодійний фонд «Заради тебе» (Україна),
Студія «Діє-Слово» (Україна),
Спеціалізована бібліотека єврейської літератури ім. Ошера Шварцмана (Київ, Україна),
Всеізраїльське товариство вихідців з України.

Медіапартнер:
EVREI.TV

14 травня – День памʼяті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Цю пам’ятну дату встановлено у 2021 році постановою Верховної Ради України.

Переглянути запис усієї зустрічі можна за посиланням: