В’ячеслав Ліхачов

Друга зустріч з циклу “Три розмови про війну, регрес та кінець історії”

Сучасне західне демократичне суспільство, звісно, не є ідеальним. Втім, довгий час здавалося, що нічого кращого людська історія не знала. Поєднання динамічного економічного розвитку, верховенства права, конкурентної демократії та особистої свободи людини створило настільки привабливу модель, що авторитарні та тоталітарні режими, які пригнічували власне населення, не витримували конкуренції. Ліберальна демократія західного типу здавалася природним орієнтиром для решти світу. Всю другу половину XX століття були вагомі підстави сподіватися, що процес лібералізації суспільно-політичного розвитку людства у глобальному масштабі набув незворотного характеру. Але щось явно пішло не так.

Протягом останніх 10–15 років майже у всьому світі спостерігаються протилежні тенденції. Їх вже не можна пояснити ситуативними напіввипадковими факторами. Сьогодні очевидно, що йдеться про глобальний процес умовно антиліберального реваншу.

У чому полягають можливі причини цього відкату? Які глобальні процеси на нього впливають? Спробуємо поміркувати, які спільні риси мають авторитарні тенденції у різних країнах світу тощо.

Сьогодні у нас друга зустріч з циклу, який я, з алюзією на російського релігійного мислителя Владіміра Соловйова, не без іронії вирішив умовно назвати “Три розмови про війну, регрес та кінець історії”. Щоправда, у Соловйова в назві його брошури фігурував “прогрес”. Він писав на зламі XIX та XX століть, у ті часи саме прогрес захоплював уяву сучасників філософа. Проте, його особисте бачення майбутнього було не надто оптимістичним. Його “Три розмови” закінчувалися Повістю про Антихриста. Гадаю, ми обійдемось без цього персонажа, натомість наостанок ми поговоримо ще трошки про Дональда Трампа.

Напевно, ніхто з нормальних людей вже давно не пам’ятає, хто такий Владімір Соловйов і про що там були його три розмови. Власне, там нема нічого, про що дійсно варто було б пам’ятати. Для нас цікавим є хіба те, що пан Соловйов розмірковував про суспільні процеси на зламі епох, доволі прозорливо передбачаючи кризові явища, незважаючи на те, що артикулював він власні побоювання зовсім в термінах та категоріях, відмінних від сучасної доби. За допомогою алюзій на Апокаліпсис він доволі доречно попереджав, до якої трагедії можуть довести прогресивні суспільні рухи та лідери, які керуються нібито суто гуманістичними ідеалами. Ретроспективно після набуття досвіду тоталітаризму 1920-х–1940-х років, фантазії пана Соловйова деяким інтерпретаторам почали здаватися майже пророцтвом. Зокрема, його есхатологічні мотиви розвивав пізніше Ніколай Бєрдяєв. Втім, сьогодні, напевно, останнього теж не варто перечитувати. Я згадую цих безнадійно застарілих публіцистів для ілюстрації спостереження, яке мені здається важливим, про певну схожість передчуття початку глобального відкату людства з шляху більш-менш гармонійного розвитку в жахливі пастки. Сто з чимось років тому йшлося про комунізм та фашизм, сьогодні ситуація виглядає складнішою, проте передумови кризи та її попередні ознаки мені здаються схожими. Нічого хорошого нам з вами це не віщує.

Йдеться скоріше про особисту інтуїцію, ніж про щось на кшталт серйозного аналізу. Я відчуваю динаміку сьогодення в контексті довгих історичних циклів. І в мене виникає неприємне враження, що етап глобального суспільно-політичного розвитку, в якому ми знаходимося наразі, нагадує те, що переживало людство на початку XX століття. Наприкінці розмови я спробую пояснити, що дає мені підстави для проведення цієї паралелі. 

Нашу зустріч сьогодні присвячено узагальненому погляду на суспільно-політичні процеси у світовому масштабі. Я схильний характеризувати їх як глобальну кризу демократії. 

В останні роки я дуже багато думаю про ці процеси. Мене це настільки захопило, що я про це пишу книжку, я сподіваюсь, в цьому році вона вийде. Її присвячено аналізу ідеологій, які свідомо артикулюють себе як альтернативу сучасному західному ліберально-демократичному світогляду.

Все своє професійне життя, а це вже понад 30 років, я вивчаю різноманітні радикальні політичні ідеології – ультраправі угрупування, релігійно-фундаменталістські секти. Вони завжди заворожували мене зокрема своєю екзотичністю. Це було настільки маргінальним, я жартома називав себе політичним ентомологом. Через мікроскоп я дивився на життя дуже цікавих, хижих, але водночас жалюгідних специфічних таких невеличких тваринок. До нормального політичного життя, до світу ідей, які обговорювалися навколо, це практично ніякого стосунку не мало. Це жодним чином не впливало на ту реальність, що була дана в відчуттях. Можна було скільки завгодно занурюватися в дискусії усіх цих апологетів, скажімо, Юліуса Еволи чи Рене Ґенона, але варто було усвідомлювати, що насправді це були фріки, диваки, що пишуть один для одного. В 1990-ті ідеї “консервативної революції” обговорювалося в неякісно виданих книжках та газетках з поганою поліграфією, що друкувалися накладом від 50 до 500 екземплярів. Пізніше пропаганда екзотичних антіліберальних теорії переїхала на інтернет-форуми. Користувачі з дивними нікнеймами сперечалися, чи правим був Сєрґєй Нілус у запропонованої ним інтерпретації загадкового новозавітного терміну катехон. Це було страшенно цікаво, але від народу всі ці ідеологи були далекими страшенно. У будь-яку мить можна було встати з-за робочого столу, увімкнути телебачення та подивитися в новинах чи на вечірньому ток-шоу нормальне політичне життя. 

Але в якийсь момент я спіймав себе на тому, що персонажі, яких я звик розглядати через збільшувальну оптику, починають вилазити з-під лабораторного скла. Їхні дивні жвальця вже не здаються кумедними. 

Вперше я мав таке відчуття в 2014 році. Тоді різноманітні російські неонацисти, прихильники божевільного алкоголіка Алєксандра Баркашова, про якого на той час всі давно забули (і про організацію якого десятьма роками раніше я написав книжку), ряжені козаки Ніколая Козіцина, всілякі клоуни та реконструктори повилазили з усіх щілин та потяглися на запах крові через український кордон на Донбас. Неприродний характер того, що відбувається, був тоді очевидним. Екзотичність і карикатурність персонажів, які проголошували “народні республіки” та “Новоросію”, лише підкреслювали імітаційний характер участі низових політичних акторів. Було зрозуміло, що насправді всі ці “русскі національні єдності” та “всєвєлікіє війська донські” просто використовуються кремлівськими спецслужбами як ширма для “гібридної”, як її тоді називали, агресії. Спроба прикрити вторгнення ідейними нібито добровольцями сформувала специфічну та трохи божевільну атмосферу “Русскої весни”.     

Але потім я став все частіше помічати характерні волохаті членисті кінцівки “моїх” персонажів вже на теренах великої політики. 

Вище я згадав, як 25 років тому на православних форумах в рунеті жваво обговорювали Сєрґєя Нілуса. Нагадаю, що йдеться про релігійного містика, який, зокрема, зробив відомими Протоколи Сіонських мудреців. Він не був першим, хто їх оприлюднив, але він був популяризатором Протоколів. Він помислив цю антисемітську фальшивку в контекст есхатологічної теорії змови, який виявився напрочуд плідним, особливо після революції в Росії. Саме з його нелегкої руки Протоколи стали відомими та популярними. Так ось, в рамках його хворобливої уяви було сформовано доволі специфічне розуміння одного загадкового терміну з апостола Павла – катехона. Я не буду наразі занурюватися в деталі, це вимагатиме надто багато пояснень щодо специфічного ходу думки російських православних патріотів. Я згадую про нього тому, що нещодавно ці божевільні ідеї було офіційно затверджено частиною доктрини Російської православної церкви. І на тлі проголошення патріархом московським Кірілом агресії проти України священною війною це якось вже нікого не дивує. 

Колись я думав, що Московська патріархія в принципі не здатна на те, щоб артикулювати якусь політичну теологію. Я був впевнений в тому, що російська церква – це бутафорія. Що за радянських часів вона звикла виконувати функцію беззмістовного “митрополитбюро”, її ієрархія – це такі ж самі чиновники, як і партійна номенклатура, тільки в карнавальних костюмах. Чиновник, думав я, за визначенням не може бути щирим носієм будь-якої ідеології, тим більше есхатологічної, в його голові просто немає такої функції – вірити в щось. 

Змушений визнати – я помилявся. Наразі я бачу, що в Росії усі чиновники, здається, цілком щиро стали носіями абсолютно дикої ідеології антиліберального Армагеддону, включно з “митрополитбюро”, звісно. Чого ж тут дивуватися мракобіссю вчення церкви – на то ж вона й церква. 

Звісно, можна сказати, що Росія є специфічною країною, яка чи то збожеволіла в останні 25 років, чи то взагалі завжди була такою. Але якщо ми подивимося більш широким поглядом на регіон, загальна картина буде не надто більш позитивною. 

Колись американська правозахисна організація Freedom House започаткувала серію доповідей Nations in Transit, фокус якої визначався географічно, країнами від Східної Європи до Монголії. Зрозуміло, що за задумом йшлося про потребу вивчати складний шлях від тоталітарного комуністичного минулого до розбудови демократичних держав, який мав пройти наш регіон. Але дуже швидко зʼясувалося, що на схід від кордонів Європейського Союзу про якийсь поступ не йдеться. Те, що здавалося невідворотними змінами, виявилось скоріше чимось на кшталт тимчасової ремісії. Напрямок транзиту дуже часто виявився скоріше протилежним. Власне, у тієї ж Росії, здавалося, 30 років тому був невеликий шанс стати нормальною країною – як, до речі, і Білорусі, про що сьогодні вже практично забули.  

На жаль, процес відкату від нормальності продовжується. В умовному регіоні з 29 держав Східної Європи та Євразії, згідно з глобальним рейтингом свободи, який складає той же самий Freedom House, у 2023 році показники покращилися в п’яті країнах, погіршилися – у десяти. На наших очах стрімко згортається простір свободи в Грузії та Киргизстані – ще нещодавно складних, але однозначно вільних державах. Азербайджан, який і раніше не був зразком демократії, близький до того, щоб навіть припинити імітувати відповідність стандартам Ради Європи, тим самим відмовляючись визнавати їх як навіть теоретичний орієнтир. Так, пострадянський простір є різноманітним, і деякі держави досі подають надії – наприклад, Вірменія та Молдова. Але в цілому загальний баланс останніх років є виразно негативним.   

Звісно, у цьому можна звинувачувати деструктивний вплив Росії, що засмоктує навколишні країни у свою вирву. Не впевнений, що таке звинувачення буде цілком обґрунтованим у випадку Азербайджану чи Киргизстану, проте припустимо. Але негативні тенденції фіксують і в інших регіонах. Навіть в Європейському Союзі, який залишається на нас орієнтиром, давно не все в порядку.   

В 1999 році я був присутнім на святкуванні ультраправими активістами ста років з дня народження Корнеліу Кодряну – керівника Легіону Архангела Михаїла, або Залізної гвардії, румунського фашистського руху початку ХХ століття. На “ювілейному” заході, який супроводжувався концертом, зібралося можливо дві сотні осіб, переважно – молодики відверто субкультурно-неонацистського вигляду. Зараз послідовники та ідейні спадкоємці та палкі прихильники Кодряну, Келін Джорджеску та Джордже Сіміон, залишають далеко позаду усіх інших кандидатів на президентських виборах в Румунії. Якщо б мені в 1999 році хтось сказав би, що таке можливо – я б просто не повірив би.  

Румунський приклад не є унікальним виключенням. Чверть століття тому неможливо було собі уявити, що націоналістична партія, яку визнано правоекстремістською, може посідати першу позицію вподобань у Німеччині, як це робить сьогодні, згідно з опитуваннями, AfD. 

Я чудово пам’ятаю, як ультраправа політична сила вперше здійснила прорив у велику європейську політику. Це була Австрійська партія свободи в 1999 році. Під тиском громадськості та європейських партнерів лідер партії Йорг Хайдер був змушений відмовився від посади в уряді, незважаючи на те, що партія посіла друге місце на виборах та ввійшла до складу правлячої коаліції. За кілька років був успіх лідера радикального Національного фронту Жана-Марі Ле Пена на президентських виборах во Франції. Тоді кожного разу це викликало шок, але сприймалося як результат унікального поєднання різних напіввипадкових факторів.  

Сьогодні вже є зрозумілим, що насправді йдеться про системні зміни в політичному ландшафті континенту. Звісно, в Європі є специфічні проблеми, які призвели до зростання популярності ультраправих рухів. Передусім йдеться про швидкі зміни соціодемографічної ситуації внаслідок міграційних процесів, що викликає в частині  європейського суспільства негативну реакцію. Передусім, саме мігрантофобія вперше після Другої світової війни дозволила ультраправим в Європі вийти з безнадійно маргінального положення та стати частиною політичного мейнстріму. Деякі додаткові фактори, які допомогли націонал-радикалам набрати популярність, так само були специфічно європейськими – наприклад, євроскептична реакція на економічну боргову кризу 2009–2010 років.    

Проте, й Європою зростання впливу антиліберальних сил не обмежується. 

Ми бачимо, наприклад, Туреччину, в якій ісламістський режим буквально на наших очах в останні місяці намагається остаточно подавити репресивними методами опозицію. Формально, політична система в країні залишається змагальною електоральною демократією, проте тиск на свободу слова, політичні переслідування та поступова клерикалізація суспільних відносин дають знати про себе все міцніше.   

Туреччина ніколи не була зразковою с точки зору громадянських свобод державою. Але світська кемалістська республіка, якою вона була ще принаймні 15–25 років тому, принаймні декларувала намір приєднатися до Європейського союзу та відповідати його стандартам. Фіксувалася позитивна динаміка. Тиск на національні меншини послаблювався, держава докладала зусиль для досягнення гендерної рівності, простір політичної конкуренції розширявся, що в підсумку дозволило прийти до влади опозиціонеру та практично політв’язню Реджепу Ердогану. Двадцять років його керівництва змінили країну. Після першого періоду, який характеризувався зростанням добробуту населення, в останні десять років на тлі економічної стагнації авторитарні тенденції посилюються. Після спроби заколоту в 2016 році політичні репресії прийняли системний характер. Євроінтеграція перестала бути привабливою для еліт, ситуація з правами людини погіршується. Символічним  був вихід Туреччини чотири рокі тому з конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству, яка за місцем прийняття широко відома як “Стамбульська”. 

Ревізія принципів кемалізму, паралельно з ренесансом політичної релігійності, сприяли відродженню неоосманських імперських амбіцій у зовнішній політиці, які, своєю чергою, призвели до участі Туреччини у збройних конфліктах на території інших країн регіону.    

Дуже схожі процеси спостерігаються в найбільшої за кількості населення демократії світу – Індії. Національний конгрес, партія, яка стояла у витоків незалежності та завжди притримувалася принципів секуляризму та інклюзивного розуміння громадянської ідентичності, переживає затяжну кризу. Ідеологія чинної правлячої Бгаратія джаната парті ґрунтується на суміші націоналистичних та релігійно-фундаменталістських елементів. Відмовляючись від того, що вважається тепер колоніальним спадком, уряд використовує в офіційному контексті санскритську назву “Бхарат” замість “Індія” для позначення країни.

Консолідація більшості населення призводить до зростання тиску на меншини. Помітно посилюються ксенофобські та агресивні тенденції в політичному житті, захисників прав мусульманської спільноти звинувачують в підтримці тероризму тощо.  Зростання геополітичних амбіцій, своєю чергою, викликає напругу у відносинах з сусідами. Карта “неподільної Індії” (Акханд Бхарат), що прикрашає відкриту в 2023 році нову будівлю парламенту, включає території сусідніх держав – частини Афганістану, весь Пакистан, Непал, Бангладеш, Шрі-Ланку та М’янму. Прикметно, що в історичної реальності в останні дві з половиною тисячі років субконтинент було частково об’єднано під владою однієї держави тільки в часи  буддійської династії Гуптів, а в осяжному минулому – за часів панування мусульман та англійських колонізаторів. Акханд Бхарат – це не реальна історична Індія якось “доколоніального” минулого, це в кращому випадку теоретичний конструкт. Іншими словами, “великоіндійській” націоналізм прагне відродити щось, чого насправді ніколи не було. Але, здається, такі дрібниці нікого не бентежать на шляху відродження великої нації та споконвічної духовності.

Можна згадати інші, менш відомі у нас, але виразні приклади жахливого відкату після здавалася б перспективних демократичних реформ, які вселяли надії – такі, скажімо, як М’янма. Але зупинимось та спробуємо підбити проміжні підсумки. 

Всю другу половину XX століття були вагомі підстави сподіватися, що процес лібералізації суспільно-політичних відносин у глобальному масштабі набув незворотного характеру. Поступово на шлях вільного розвитку ставало дедалі більше країн. Планетою котилися хвилі демократизації, як називають інколи це явище (найвідомішим популяризатором концепту був Самуель Гантінгтон). Спочатку в Європі було покінчено з класичним фашизмом, у Сполучених Штатах скасували інституалізовану расову сегрегацію. Антиколоніальні виступи призвели до самовизначення десятків народів на величезних теренах Азії та Африки. До 1980-х років по західний бік “залізної завіси” в Європі відійшли в минуле останні правоавторитарні диктатури – в Іспанії, Португалії та Греції. Потім настав час і комуністичних режимів. 

Згідно з глобальним рейтингом свободи від Freedom House, який вже було згадано вище, з 1973 року, тобто з початку дослідження, кількість країн, які правозахисники назвали вільними, неухильно зростала, а деякі “невільні” переміщалися в категорію “частково вільні”. Рух світу в бік демократизації не завжди він був рівномірним, але в цілому справляв враження був одностороннього.  

Але виявилося, що він не був незворотнім. Найкращі світові показники згідно з рейтингом свободи припадають на 2006 рік. Останні двадцять років фіксується повільний, але стійкий зворотний тренд.

Масові виступи проти близькосхідних диктатур 2011–2013 років, які отримали загальну назву “Арабської весни”, спочатку виглядали як чергова типова гантінгтонівська хвиля демократизації. Але на відміну від попередніх “хвиль” (наприкінці 1980-х років у Східної Європі, наприклад), вони не призвели до стійких демократичних змін практично в жодній країні. Навіть навпаки. Сирійський лідер Башар Асад, який спочатку свого правління подавав надії як реформатор, перетворився на одного з найкривавіших м’ясників сучасності. Лівія та Ємен практично перестали існувати як єдині держави, так само як і Сирія, занурившись у безпросвітний морок перманентної війни. Єгипет після перших у своїй історії вільних виборах, на яких переконливу перемогу здобули ісламісти, насилу (і в результаті перевороту, що поклав кінець демократичному експерименту) утримався від сповзання в кривавий хаос. Повернення військової напівдиктатури суспільство сприйняло з полегшенням. 

Теоретично, здавалося б, що ліберальна демократія, де уряд підзвітний виборцю, за визначенням виглядає привабливо для усіх. Така модель має працювати більш ефективно, ніж диктатури. Вона забезпечує ротацію еліт, яка виступає як запобіжник непоправних помилок. Демократія, серед іншого, це запобігання корупції. Виборці, перед якими відповідають політики в моделі електоральної демократії, мають змогу оцінити, що йде їм на користь, а що ні. Вони змінюють політиків, якщо вважають, що вони дурні, нечесні або некомпетентні. У диктатурах у людей немає такого інструменту контролю над власними елітами. Мешканці країн з авторитарною системою мають заздрити суспільствам, що живуть демократично. 

Рівень добробуту традиційно пов’язувався з демократичною системою тощо. З теоретичної точки зору це здавалося переконливо. Радянські громадяни, які виходили на багатотисячні демонстрації за демократичні реформи в Москві, наприклад на Манєжної площі в березні 1991 році, пов’язували політичну лібералізацію з покращенням рівня життя. Люди справді хотіли громадянських прав, свободи слова та політичної діяльності, але ще вони хотіли мати 150 сортів ковбаси в магазині. Буквально, був такий образ часів Перебудови – в Америці або в Німеччині в кожному супермаркеті є такий вибір. Уявити собі таке радянської людині було важко, але вона щиро прагнула цього раю. І варто визнати – за підсумками ця боротьба була виправданою. Доволі швидко вчорашні радянські люди побачили омріяні 150 сортів ковбаси в найближчому продуктовому магазині, а за деякий час навіть змогли дозволити собі ту ковбасу. А коли демократію почали згортати, ніхто особливо не протестував, оскільки ковбаса при цьому з магазинів не зникла. 

Прикладів, які порушують інтуїтивно зрозумілий та теоретично переконливий зв’язок між громадянськими свободами та рівнем життя, не бракує. Найбільший за масштабом та вражаючий за змістом – Китай, в якому компартія за останні десятиліття спромоглася нагодувати населення, уникнувши політичної лібералізації.  

Наприкінці минулого століття зв’язувалося, що рівень добробуту та темпи економічного зростання далеко як мінімум не завжди пов’язані з рівнем демократії. Більше того, за певними обставинами авторитарні країни начебто навіть діють в більш ефективний спосіб, ніж справжні демократії, особливо в екстраординарних ситуаціях, як це було, або інколи здавалося, наприклад, під час ковіду. 

За даними Світового банку, якщо у 2000 році частка країн, що входять до Організації економічного співробітництва та розвитку (спільноти, яка обʼєднує близько 40 переважно демократичних держав), у світовому ВВП складала 92%, то до 2023 року вона скоротилася до 61%. Відповідно, перспектива бути прийнятим до “клубу” демократичних націй багато в чому втратила свою привабливість.

Найбільш швидко розвивалося в останні десятиліття країни, які належать до “невільної” або “частково вільної”, в термінології Freedom House, частини світу. А в вільних країнах зростання, навпаки, було сповільненим.

Дуже часто в якості такої відправної точки занепаду зв’язки успішності ліберальної демократії та вільної ринкової економіки бачать світову економічну кризу 2008 року. Вона зламала певний психологічний механізм, який був драйвером для багатьох поколінь американців та європейців. У повоєнному західному світі панувала впевненість, що кожне наступне покоління буде жити краще. Кожна людина знала, що добробут суспільства та її особистий добробут зростатиме. Це формувало віру в те, що світ розвивається в правильному напрямку.

Криза 2008 року стала дуже болячим сигналом, що в цьому не можна бути впевненим. Навіть якщо ти важко працюєш, відкладаєш на освіту своїм дітям, це не гарантує, що вони будуть жити краще за тебе. Навіть якщо їм не треба буде віддавати кредит за своє навчання, вони, здобувши свою освіту, можуть не знайти роботу, яка відповідатиме цьому рівню освіти. Їм буде важко знайти навіть просту некваліфіковану роботу, таку, як була у тебе, тому що кількість таких робочих місць суттєво зменшилася завдяки глобалізації. Виробництво перенесли там в інші країни, де робочі руки є дешевими. 

Ціни при цьому зростають. Інфляція є постійним процесом, тому що вся ця економіка нібито працює на розвиток, але насправді він відбувається, грубо кажучи, в борг. Все зростання економічних обсягів минулої доби відбувалося ніби авансом. Вся модель розрахована на те, що зростання продовжиться. Розвиток ґрунтується на кредиті, а його треба віддавати з відсотками. Навіть сповільнення зростання може призвести до серйозної кризи, а стагнація економіки неминуче призведе до колапсу. Складається враження, що свій ліміт зростання авансом західне суспільство вже  вичерпало. 

Я не є економістом, тому не зупинятимусь на цих реаліях. Для мене як для політолога важливішим є відчуття соціальної невпевненості, яке зростає в суспільстві. Воно впливає на електоральну поведінку – наприклад, так, як ми це спостерігаємо в Сполучених Штатах чи Європі. Щоб підсумувати стислий огляд ролі економічних процесів в глобальному відступі демократії, дозволю собі обмежитися констатацією того, що економічна криза 2008 року вочевидь не спричинила його (нагадаю, що згідно з рейтингом Freedom House, він почався трошки раніше), але безперечно значно посилила. 

Повертаючись до порівняння поточної ситуації з ситуацією на початку XX століття, варто згадати, як майже сто років тому глобальна велика депресія стала потужним чинником сповзання Європи до фашизму. З певною долею спрощення можна  стверджувати, що саме внаслідок економічної кризи німецькі нацисти прийшли до влади. З іншого боку, “економічні протиріччя капіталізму” сприяли зростанню привабливості спокуси комунізму. 

В європейському тоталітаризмі 1930-х років була й певна економічна логіка. Фашизм, так само, як і радянський комунізм, був інструментом інтенсивної модернізації, до якого вдалися країни так званого “другого ешелону”, щоб зменшити розрив з державами “першого”, передусім Англії та Франції. Вільний ринок та ліберальна демократія були не в змозі примусити суспільство до такого рівня мобілізації в мирний час, як це змогли зробити тоталітарні режими. Примусова модернізація справді забезпечила швидкі темпи економічного зростання та зробила Німеччину, Італію, Радянські Союз конкурентоспроможними – за рахунок шалених жертв, як ми чудово знаємо з українського досвіду,. 

“Доба тоталітаризмів” сто років тому для багатьох країн означала не просто зміну однієї форми несвободи на іншу, як це сталося, наприклад, у Китаї, який пройшов через тривалу та кроваву громадянську війну з феодально-станового суспільства до жахів культурної революції. Як мінімум у Європі це був саме відкат. Веймарська республіка мала одну з найпрогресивніших конституцій свого часу. Центрально-європейські країни, такі як Польща чи Румунія, також обмежували громадянські права і згортали свободи, підкоряючись духу часу. Навіть у Росії радянський експеримент брутально перервав невпевнену еволюцію монархічного абсолютизму до багатопартійної парламентської демократії.  

На початку XX століття комунізм з нацизмом здавалися привабливою альтернативою ліберальної демократії. Втім, в довготермінової перспективі остання продемонструвала більшу витривалість та ефективність, ніж тоталітарні моделі. Спочатку було зруйновано та на довгій час дискредитовано фашизм. Потім не витримав цієї конкуренції і комунізм. Спрощено, так виглядала глобальна динаміка соціально-політичних відносин останніх 100 років. 

Але здається зараз ми переживаємо період, схожий на повторення пройденого сто років тому.

Економічне пояснення процесів, які ми спостерігаємо, є важливим, проте вочевидь воно не є достатнім. Варто враховувати ще багато різних факторів, які впливають на цей антиліберальний поворот. 

Наприклад, важливою здається інформаційна революція. Розвиток інтернету 2.0 та особливо соціальних мереж зробив набагато простішим маніпулювання думкою людей. Щодо шкідливого впливу соцмереж як платформ, які заохочують певний формат повідомлень та реакцій, існує вже чимало досліджень. Зокрема, завдяки цьому впливу, сегменти суспільства самоізолюються, закриваються в бульбашці однодумців з політичних уподобань, а дискусії в цілому мають стійку тенденцію до радикалізації. Це вже не кажучи про усунення навіть тих недосконалих фільтрів на шляху розповсюдження відвертих фейків та маніпуляції, які раніше застосовувалися традиційними медіа. 

Соціальні мережі не так поширюють інформацію, як продають емоції. Заростання популізму в світі прямо пов’язано з посиленням ролі соцмереж. Популізм як політичне явище заслуговує на окрему розмову, в контексті нашої теми варто звернути увагу тільки на те, що він може мати як праву, так і ліву зовнішню ідеологічну обгортку. Тому я підкреслюю, що глобальний антиліберальний тренд неможна зводити тільки к “консервативному повороту”, аналізу якого в останні роки експерти також приділяють значну увагу. Якщо зосередити увагу на “правій” ідейній складовій глобальних суспільно-політичних процесів, то можна дістатися висновку, що зараз відбувається певна “корекція” світових трендів. Якщо раніше “ухил” був вліво, то зараз відбувається щось на кшталт вирівнювання курсу. Мені ж здається, що пошук “рівноваги” між більш-менш традиційними уявленнями про “ліво” та “право” може та має відбуватися в межах ліберальної парадигми, а не за рахунок піднесення альтернативних ідеології. А зараз ми маємо справу саме з розмаїттям антиліберальних режимів та рухів, які користуються спільними методами, незалежно від того, позиціонують вони себе як праві консерватори чи ліві борці з плутократією. Втім, різноманітні вороги відкритого суспільства відчувають внутрішню спорідненість. Недарма значна частина європейських радикальних лівих підтримує відверто “реакційних”, згідно з традиційною лівою термінологією, диктаторів, на кшталт Владіміра Путіна чи Башара Асада.     

Ряд чинників, які впливають на антіліберальний поворот, можна продовжувати. Зокрема, це навіть глобальне потепління. Зміна клімату не тільки призводить до зростання почуття невпевненості та тривоги в широких верствах суспільства, її вплив на політичні процеси має більш конкретний вимір. Наприклад, вона відіграє важливу роль в масштабних міграційних процесах. Міграція, як вже була згадано, принаймні для Європи стала просто головним чинником, який дозволив ультраправам вийти з безнадійного маргінесу. Схожі процеси відбуваються в інших куточках світу, просто ми про це менше знаємо. Скажімо, Єгипет наразі переживає міграційну кризу, яка лягає важким тягарем на державний бюджет. Кількість іноземців з півдня на території країни досягає майже 11 млн осіб. Менша за масштабами, типологічно схожа ситуація спостерігається в Тайланді. Як і в Європі, суспільна реакція на виклик міграції часто набуває відверто ксенофобного характеру, і популістські політичні сили цим користуються. Про внесок мігрантофоії у перемогу Дональда Трампа в Сполучених Штатах годі й казати. 

Водночас, спроба протидіяти зміні клімату за допомогою розповсюдження зелених технологій стала одним з чинників занепаду звичних форм індустріального виробництва в розвинених країнах, передусім європейських, та сповільнення економіки. “Зелений перехід” вимагав обмежень шкідливих викидів, значних інвестиції в новітні технології, але не обіцяв швидкого повернення вкладених коштів. Нездатність традиційних партій запропонувати легкі та швидкі рецепти проти цієї довготермінової кризи стала додатковим чинником підсилення популістів. Згадана вище німецька ультраправа партія AfD зародилася передусім як партія економічної альтернативи курсу уряду (на той час) Ангели Меркель, мігрантофобна складова додалася до її ідеології та пропаганди пізніше.      

Перелік об’єктивних факторів, які послаблюють демократію в глобальному вимірі та сприяють зростанню антиліберальних тенденцій, можна продовжувати довго. Але я хотів на цьому припинити механістичне перерахування чинників. Мені здається важливим звернути увагу на явище, яке мені чомусь здається якщо не ключовим, то критично важливим для розуміння процесів, які обговорюються, але його дуже важко підрахувати чи “намацати”. 

Йдеться про глобальну кризу ідентичності. Наша ідентичність значною мірою пов’язана з інформаційним середовищем, в якому ми перебуваємо. Вживаючи інформаційний контент, ми пізнаємо світ, а створюючи –  артикулюємо себе в ньому. Тектонічна зміна його характеру в останні десятиліття неминуче має кардинальним вплинути на домінуючи моделі колективної ідентичності. На мій погляд, йдеться про зміни масштабу, який можна порівняти з винаходом письменності (яка уможливила передачу інформації не тільки при персональному контакті), друкарства (якому, як відомо, ми значною мірою завдячуємо становленню національної ідентичності) та засобів масової інформації. 

Кардинальні зміни – це завжди виклик. Звикання та вироблення ефективних моделей пристосування до середовища, що змінилося, супроводжується високим рівнем стресу. Це важкий, навіть болісний процес. Гадаю, за рівнем травматичності для особи та для суспільства період пристосування до інформаційної ери схожий на період пошуку нових форм існування та моделей ідентичності в добу модернізації.    

Модернізація зруйнувала соціум, в якому людина існувала практично всю відому історію. В традиційному світі тотальна більшість проживала у сільських комунах. Навіть у нечисленних містах життя людини було багато в чому визначено з його народження, коло його занять було обмеженим, так само і соціальних контактів. 

Процеси модернізації та їхній вплив на соціальні процеси добре є вивченим. У нас про це багато пише , зокрема, Ярослав Грицак. Промислова революція породила новий тип виробництва, який вимагає залученості значних мас людей. Індустріалізація супроводжувалась урбанізацією. Промислова революція створила модель сучасного промислового міста. Індустріальна доба вимагала масову освіту, яка сприяла залученню широких мас до політичних процесів. У краще підготовлених попередню традицією суспільствах це сприяло демократизації, але в багатьох випадках “доба мас” співпала з добою тоталітаризмів.     

Переїзд до міста, як правило, сприяв покращенню рівня життя людини, але головне – руйнував звичне соціальне середовище та вимагав пристосування до нового. Для самих людей це було дуже важко. Традиційні суспільні відносини регламентували життя людини. Людина в місті – це зазублена та розгублена людина. Вона не знає, як їй жити, тому що має надто багато можливостей там, де раніше був доволі вузький коридор, в якому мало що залежало від її прагнень, зусиль та щоденних виборів. Значна частина модернізму як літературного стилю – саме про це.  

Простий приклад соціальних викликів нового часу – комунікативні акти.  Сьогодні за добу ми бачимо більше різних незнайомих людей, ніж людина в домодерному суспільстві бачила за життя. Уявляйте собі, яке це навантаження на мозок, який звик вважати будь-якого незнайомця джерелом потенційної небезпеки? Водночас, у цьому натовпі людина виходить з-під контролю родини, громади, авторитетів. Людині треба було визначатися самій, хто вона є.        

Певним чином, націоналізм, політична мобілізація та згодом тоталітаризм як її граничний вираз скористалися цією розгубленістю. Вони задовольнили запит людини на визначеність, надали їй відчуття приналежності. 

На Близькому Сході та в Південної Азії, де процеси індустріалізації почалися пізніше, але досвіду секуляризації попередньо добуто не було, ця криза ідентичності супроводжувалися зростанням важливості релігійного чинника. Ісламський та індуїстський фундаменталізми певним чином виконують в цих суспільствах ту ж саму соціальну функцію відповіді на запит в нової колективної ідентичності, яку в західному суспільстві виконували націоналізм, фашизм та комунізм. Можна сказати, що це певний захисний механізм, який задовольняє соціально-психологічні потреби  людина, яка шукає собі точку опори в ситуації суспільної невизначеності. Проте, варто пам’ятати, що далеко не всі захисні реакції є ефективними. Вони можуть бути навіть саморуйнівними. 

До того ж, деструктивні соціальні реакції на кризові явища мають шанс взяти гору тільки поки ці виклики є новими. Поступово суспільство звикає до нових умов, а людина навчається в них існувати без того, щоб впадати в крайності.    

Інформаційна революція, наслідки якої ми відчуваємо в останні десятиліття, знов штовхає людство в кризу невизначеності. Сучасну людину буквально піддаються безперервному бомбардуванню інформаційними подразниками. Телефон в нашої руці щоденно намагається донести до нас більший обсяг інформації, ніж людина в традиційному суспільстві отримала за багато років. Навіть якщо порівняти кількість сигналів, які отримає наш мозок сьогодні, за аналогічними подразниками з інформаційного простору кілька десятиліть тому, навіть за попереднього покоління, різниця, як на мене, буде вражаючою. Гадаю, вона збільшилася на порядок.

Паралельно відбуваються інші процеси, наприклад, ті, що пов’язані з глобалізацією, які ставлять під сумнів звичні моделі ідентичності – національні, етнічні, релігійні, гендерні тощо. У підсумку значні маси людей відчувають себе невпевненими. Гадаю, саме тому те, що консерватори називають “гендерною ідеологією”, або так званий “воукізм”, у багатьох викликають таку фрустрацією та агресію. “Воукізм” – це ідеологія “пробудження”, тобто визволення та тотальної емансипації пригноблених меншин, включно з вільним вибором гендерних моделей поведінки, аж до зміни фізичної статі. Саме необхідність протидії “воукізму” спонукала, наприклад, Ілона Маска, який раніше був прихильником демократів, підтримати Дональда Трампа на останніх виборах.

Можливість вибору моделі гендерної ідентичності у багатьох викликає несприйняття. Часто ззовні її ототожнюють з гомофобією, тому що вони дійсно часто йдуть в пакеті. Але насправді вона є реакцією ідентичності, яка відчуває загрозу. Людина просто втрачає впевненість в собі, в суспільстві, в тому, ким є вона сама чи ким можуть бути її діти, як це сталося в випадку конкретного Ілона Маска.

Ідея того, що людина може обрати, ким їй бути, викликає ірраціональний страх. Але в принципі, навіть якщо лозунги “воукізм” звучать трохи радикально для нас, цей рух можна вважати продовженням емансипації, яка почалася з Великої Французької революції. Її базова ідея полягає в тому, що місце людини в суспільстві не визначається від народження. Революція скасувала станові привілеї і обмеження, зробив усіх рівними громадянами. Сьогодні йдеться про те,  що навіть стать людини при народженні не визначає її роль в суспільстві. Навіть її можна обирати та змінювати. 

Практично йдеться про вибір незначній меншості, буквально одиниць, лічених осіб, яких середньостатистична людина  скоріше за все протягом життя навіть не зустріне. Тим не менш, само явище сприймається як загроза ідентичності у свідомості значної частини суспільства. Питання державної підтримки чи навпаки несприйняття гендерного розмаїття стало важливим електоральним чинником на останніх виборах в Сполучених Штатах.

Серед інших неекономічних чинників підтримки Дональда Трампа були антиглобалістський ізоляціонізм та  мігрантофобія. Остання теж багато в чому сформувалася як реакція на те, що сприймається як загроза ідентичності. Багато людей вважають, що якщо усіляких чужинців, які належать до інших  культур, буде забагато, то це зруйнує ідентичність усього суспільства. У часи масових міграцій, коли різко змінюється етнодемографічний баланс, така загроза сприймається як цілком реальна. 

Спробую підсумувати.

Криза демократичних інститутів та ліберальних цінностей, яку ми спостерігаємо в світі, не випадково збігається з цифровою революцією, коли розвиток технології змінює наше життя. У самих суспільних процесах та в колективно-психологічних реакціях на них я бачу паралелі з ситуацією індустріалізації та модернізації наших суспільств внаслідок промислової революції наприкінці XIX – на початку XX століття.

Звісно, будь-які паралелі умовні, але мені це порівняння здається плідним. Гадаю, воно допомагає нам краще зрозуміти характер процесів, сучасниками яких ми є, та краще підготуватися до подальшого розвитку подій. А готуватися, на мій погляд, варто до довготривалої “рецесії”. Я вважаю, що за останні 20 років, протягом яких ми спостерігаємо згортання демократії в світі, ми ще не досягли кульмінації цього руху. Як на мене, йдеться як мінімум про довгостроковий тренд. 

Мені хотілося б сподіватися, що по його завершенню не з’ясується, що насправді проєкт ліберальної демократії з її цінностями був якраз таки короткотерміновим тимчасовим явищем для людство, яке тисячоліттям сяк-так розвивалося без цих ідей. Варто пам’ятати, що за винятком останніх століть, в будь-яку історичну добу, буквально в усіх традиційних цивілізаціях ідея, що усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах, як це сказано в першому рядку Загальної декларації прав людини ООН, викликала б глибокий подив. У жодному суспільстві ця ідея не була навіть теоретичним ідеалом. Всю історію людської цивілізації усім було зрозуміло, що люди не є рівними, що різний обсяг прав, обов’язків, привілеїв та обмежень закріплений за кожним від народження, як правило, за фактом приналежності до якоїсь групи. Ідея універсальності прав та гідності була унікальним винаходом європейської цивілізації, яка через збіг обставин на якийсь період виявилася взірцем для всього світу і змогла переконати людство в існуванні універсальних цінностей.

Схоже, ця доба закінчується. Універсальний характер ліберальних цінностей піддається сумніву с усіх боків. За песимістичним сценарієм, не можна бути впевненим, що ідея рівності людей в правах та гідності залишиться хоча би як декларативний ідеал людства.

Втім, я залишаюся поміркованим оптимістом. Не лише досвід сторічної давності конкурентної переваги ліберальної демократії над фашизмом та комунізмом дає мені на це підстави. 

Важливим чинником є, наприклад, те, що багато країн, згаданих вище як приклади посиленого авторитаризму, включаючи навіть Росію, зберігають зовнішні демократичні процедури, такі, наприклад, як вибори. Йдеться, звичайно, про фікцію, яка покликана приховати реальний політичний устрій держави. Однак класичні тоталітарні режими ХХ століття чудово обходилися без цієї імітації. Отже, базове демократичне уявлення про те, що народ як сукупність громадян є сувереном і сам визначає свою долю, сприймається вже як аксіома, мінімально необхідна умова для будь-якої влади, яка претендує на легітимність. 

Крім того, не варто перебільшувати радикальність антиліберальних тенденцій, що визрівають усередині розвинених демократій. Суперечка трампістів та демократів є хоч і є найзапеклішою внутрішньополітичною дискусією в США як мінімум з часів боротьби проти расової сегрегації, все ж таки відбувається в рамках існуючої політичної системи. Незважаючи на відмову від визнання результатів виборів 2020 року, заяви про бажання побути диктатором, які викликають обґрунтовану стурбованість, та правовий нігілізм, поки нічого в політичній поведінці Дональда Трампа не свідчить про те, що він справді збирається заборонити демпартію чи скасувати вільне волевиявлення виборців як принцип формування влади. На відміну від демократів, MAGA республіканці не вимагають від різноманітних диктаторів припинити порушувати права людини. Проте самі вони все одно ще знаходяться на тій стороні глобальних суспільно-політичних барикад, яка відстоює свободу і людську гідність. У німецькій політичній дискусії AfD практично ототожнюють із нацистами, проте складно заперечувати певне полемічне перебільшення в цьому порівнянні. Хочеться вірити, що зміни у політичній культурі, значимість яких принаймні на декларативному рівні визнається у глобальному масштабі, скасувати буде не так просто.  

Я вірю, що антиліберальний поворот не призведе до зміни фундаментальної парадигми розвитку людства. Але для того, щоб побачити, чим насправді він закінчиться, треба жити довго.