Про це та багато іншого йшлося під час розмови з авторитетною мистецтвознавицею, кураторкою виставок, лауреаткою премії імені Юрія Шевельова та членкинею Міжнародної асоціації арткритиків (AICA) Діаною Клочко, яку провели виконавча директорка Сіоністської Федерації України Олена Заславська та директорка EVREI.TV Олена Береза.

Публікуємо фрагмент інтерв’ю про те, як єврейський художник Михайло Вайнштейн у 1960-х роках зафіксував на фотоплівку Україну, якої вже ніколи не буде.

— У контексті стереотипів за якими українців і євреїв зображають в образах ще сторічної давнини, чому так стається і чи ми приречені жити в мистецтві тими часам?

«Кілька років тому був відкритий архів Михайла Вайнштейна. Це був художник з Донбасу, який у Другій світовій втратив батька й матір. Він жив у Києві, виховувався в Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка. Друзі його всі були тут, усі кияни. Він у 1960-ті роки, після того як написав дипломну роботу, почав їздити з фотоапаратом Україною.

Він проявляв ці плівки, але складав їх і не друкував. Оцей спадок дійшов аж до початку XXI століття, коли їх відкрили, і там виявився справжній клондайк. Єврейський художник у 1960-ті їздить і фотографує Україну – Україну, якої вже ніколи не буде. Так уже не вдягаються, так не святкують, так не збираються.

І це не було зафіксовано більше ніким. Офіційні документалісти, над якими весь час висіла ідеологічна сокира, знімали те, як треба. А він ходив і знімав те, що хотів і як він це бачив. І в цьому була його зацікавленість: він ніби вхопив Україну, якої вже немає й не буде. 

Коли дивишся ці роботи, виникає питання: чи можна там віднайти єврейське, чи він узагалі не відчував себе євреєм? У його живопису є ця тема через батька, якого він втратив. А коли він ходить із фотоапаратом, хто він? Він просто художник, який бачить те, чого не бачить ніхто.

З іншого боку, а чому українські художники не брали фотоапарат і не ходили? Тут важливий саме цей незалежний погляд людини, яка побачила це не як буденність. Для українських художників, які виросли в селі, це не було екзотикою – це було їхнє дитинство. Своя коза, своя корова, свій мотоцикл… 

А в нього, у якого ніби зрізали цю пам’ять – батька нема, матері нема, він живе в іншому середовищі, де його прийняли й полюбили, – була потреба в цьому екзотизмі. І він знайшов його там, де ніхто інший не шукав».

Дві частини інтерв’ю з Діаною Клочко дивіться за посиланнями.